Оксана Гурська: Ми вбиваємо полонених, коли мовчимо про них за кордоном

Десятилітня війна та полон

14 листопада 2023 року я знайшла інформацію про те, що відбувся суд, його засудили в ДНР, він отримав 25 років суворого режиму. Вирок за те, що він захищав Батьківщину, місто Маріуполь. Зараз він втратив статус військовополоненого, він просто зек, засуджений. Крок за кроком я намагаюся відновити всю цю історію, знайти та описати місця його перебування, умови, в яких він знаходився, зібрати факти про те, що йому довелося пережити, записати свідчення очевидців.

Він був на війні з 2014 року, я привозила з Канади його хлопцям кленовий сироп і арахісову пасту, надсилала їм купюри, аби подивилися як виглядають канадські гроші, годувала оселедцем.

У ніч вторгнення він подзвонив і сказав терміново виїжджати з Києва. Я, була, почала сперечатися, але все ж послухалася та поїхала на Київщину, а звідти до дочки в Торонто.

Пошук серед уламків свідчень

Я знайшла багато хлопців-військових, які були поряд із ним у різні часи, пройшли разом цей шлях. На щастя, їх уже обміняли. Ці люди мають скалічену психіку, вони не хочуть повертатися в ті часи, тому мені дуже важко дається збір інформації.

Проте, більшість даних я добуваю таки самостійно, не через державні канали пошуку полонених. Я прокидаюся зазвичай о третій ночі, молюся та сідаю вести свої пошуки. Офіційної інформації ніякої не поступає, а наявна вся приходить з рашиських сайтів. Це дуже важко пропускати через себе, бо ви, мабуть, можете уявити собі стиль, в якому там пишуть про тих, кого ми називаємо героями і захисниками України.

Я передивилася також сотні інтерв'ю хлопців і дівчат, які повертались додому з російського полону. Мене цікавить все абсолютно. З часом я наростила броню, аби не травмувати родину, а лють спрямовувати виключно на ворога. Я намагаюсь бути стійкою, тримати все в собі, а свою енергію, свою ненависть спрямовувати в позитивне русло для того, щоб організовувати людей, спрямовувати їх і допомогти нашій армії.

Не знаю, чи можна колись буде повернутися кожному з них до самих себе. Навіть не додому, а хоча би до самих себе.

Я розмовляла з одним із хлопців, який сидів в одній камері з моїм Геннадієм, питала хто і як за нього боровся. Він каже: “Просто витягнув щасливий білет. Вони подумали, що я така сошка, що просто мене відпустили і все”.

Нас не слухають і не чують в світі

Чому таке ставлення до українських військовополонених? Я не розумію. Я звичайна українська жінка, у якої немає мільйонів, бізнесу, впливових родичів. Мені доводиться озвучувати проблеми України, ось тут в Канаді, виступати на якихось сценах, платформах, на мітингах, протестах, на якихось заходах, які відбуваються. Організовувати концерти, презентації, кричати про це на весь світ. Довгий час нам говорили мовчати, бо ми можемо нашкодити. І що ми добилися цією тишою? Їх же як катували, так і катують.

Чому міжнародні організації, які виступали гарантами виходу в полон, нічого не можуть вдіяти? Чому така непереборна повна бездіяльність Червоного Хреста? Я от на свій страх і ризик почала цю кампанію, спочатку в Ванкувері, потім в Торонто. Зараз ми організовуємо виставу “В полоні” за мотивами моїх віршів у чотирьох містах Канади. Ми створюємо мережі волонтерів, я даю інтерв'ю, перекладаємо це все, я даю свідчення. Мовчати не можна! Від того, що ми мовчимо, ми їх вбиваємо. Треба збурювати суспільство, треба тиснути на керівництво держав, треба тиснути на міжнародні організації, щоб вони не були бездіяльними. Телефонуємо в бібліотеки, в інститути, щоб дозволили провести заходи, розповідати про це. Ми дуже хочемо вийти за межі української громади.

Людина два роки в полоні, а я жодного разу не можу передати листа, зателефонувати, написати, отримати від нього звістку. Ніякими методами, жодними способами.

Майбутнє повернення Геннадія з полону

Я просто знаю, що це буде вночі. Хтось подзвонить у двері. Я піду відкривати двері, і через ці двері я відчую, що це він. Я буду знати, що це він. Спочатку буду бурчати, хто це серед ночі прийшов, а потім сповзу по стіні, коли його побачу, тому що це неможливо витримати. Стільки років, а плакати не можна, бо він ще більше постраждав.

Я займалася з психологами, щоб розуміти, як себе поводити, що можна, що не можна. Дуже важко це все проходити. За два роки багато всього відбулося, це може бути зовсім інша особистість, повністю змінена. Я не знаю чи прийме він мою допомогу, чи потрібна буду я йому. Якщо потрібна, я буду поряд, а якщо ні, то принаймні я скажу, що я свою обіцянку Богу виконала.